Майк Науменко

ЗОЛОТІ ЛЕВИ
 
Я не знав, куди йшов, –та з тобою йшов,
І вітер чомусь завжди загороджував путь.
І коли дорогу перетинав обрив,
Я не зміг знайти в собі сили, щоб туди зазирнуть.
Ти бачила шрами на моїх руках,
Та чужі порізи не такі тяжкі.
Мій вогонь горів, він горить повсякчас.
Очікував свят – крізь дні нелегкі –
Вони не настали…
І сонце сідало в киплячу смолу,
Поменшала тінь твоя в панстві холодних тіней.
І вершник під’їхав до самих дверей,
Та тільки новин не привіз із порожніх ночей.
До янголів осені у мене менше образ,
Аніж до янголів весни.
Та чим холодніша ставала зима,
Тим тепліші ставали сни.
Вони мене зігріли…
І я прокидався посеред ріки,
Міркуючи про те, як часто все буває не так.
І плин течії ніс на скелю мене,
І з суші почувся гавкіт голодних собак.
І я потопав, та ти не могла
Або й не хотіла мене спасти.
Та той, що стояв на широкім мосту,
Промовив чомусь, куди маю гребти.
І я виплив…
Я бозна відколи не знав супокою,
Устигнув забути, який цей спокій на смак.
І я поцілував золотого лева –
Це ж він чатував при кордоні між нами двома.
В ту ж мить повлягалися риби на дно,
І дощ заснув у мовчанні трави,
Я знав, що іншого вже не дано,
Та хто ж таке знав, що про це скажеш ти.
Ти сказала…
Ти завдала всім болю, кого я любив,
І мовчання твоє надто схоже на брехні, авжеж,
Мене обходить лиш те, що ти жива,
Мені начхати на те, з ким ти живеш!
Ти вчора спитала, як справи мої,
І я не знав, що сказати тобі.
І я підлив тобі вина,
Але чомусь забув його підлити собі.
Я забув…
А час то іде, ні на кого не жде,
Даремні зусилля – усе неможливо забуть.
І всі мої друзі живуть поруч зі мною,
Та дивує мене, як вони так живуть.
Ти ніяк не збагнеш, як було мені зле
І який я біль розпалив у собі,
І мені болітиме від того, що я
Ніколи не взнаю нічого про тебе.
Втім я люблю тебе…
переклав 06.04.2006
 
ЖІНКА
 
Твоя кров – наче хліб, твоя плоть – як вино,
І листів твоїх спомин – як жерсть,
Твої сни – як молитви, обличчя – як скло,
І зневага твоя – мені честь. Та
Хто тут є, хто зможе здивувати тебе?
Хто тут є, хто зможе підкорити тебе?
Однак я б не став заздрити їм,
Хоч на їхньому місці міг бути і я…
Вибачай, мені жаль тебе.
Вмієш бути слабкою,
І злою також,
І умієш не вірить словам,
Та все ж не умієш одразу брать все,
Зате вроздріб береш сповна. Та
Хто тут є, хто зможе відмовить тобі?
Хто тут є, хто зможе покарати тебе?
Однак я б не став заздрити їм,
Хоч на їхньому місці міг бути і я…
Вибачай, мені жаль тебе.
І в твоїй колоді бракує туза,
Правлять джокером карти дрібні,
І ім'я знайомим твоїм – легіон,
А друзів не маєш ти, ні. Та
Хто тут є, хто зможе уникати тебе?
Хто тут є, хто зможе тримати тебе?
Однак я б не став заздрити їм,
Хоч на їхньому місці міг бути і я…
Вибачай, мені жаль тебе.
І ти завжди знайдеш тих,
Хто нагодує тебе,
А самі най довбуться в кістках,
Тих, чий вітер наповнить очі твої,
Тих, чий хрест прийме твій цвях,
Ти завжди знайдеш тих,
Хто підсобить тобі,
Хто візьме на себе твій біль,
Тих, кого поранять у твоїй війні, -
Їм до ран будеш сипати сіль. Тож
Хто тут є, хто зможе полюбити тебе?
Не за те, чого нема в тобі,
А за те, що ти є!
Хто тут є, хто зможе довести тобі,
Що, по суті, ти така ж, як усі?
Однак я б не став заздрити їм,
Хоч на їхньому місці міг бути і я...
Вибачай, мені жаль тебе.
переклав 06.04.2006